Першу львівську кав’ярню відкрив 1829-го підприємець Карл Гартман. Магістрат погодився на це за умови, що той власним коштом збудує поряд гауптвахту. Отож бізнесмен отримав ділянку в самому центрі міста, а місто — будівлю для арештованих вояків. І відвідувачі локалю — так у Галичині називали кав’ярні й ресторани — за горнятком кави мали змогу помилуватися муштрою солдатів-штрафників.
Свою кав’ярню Гартман назвав ”Віденською” — Львів тоді входив до Австрійської імперії, а у Відні, як вважали, уперше в Європі відкрили такі заклади. Уже через 19 років, 1838-го, німецький мандрівник Йоган Ґеорґ Коль після відвідин Львова занотував: ”Місто має кращі й елегантніші кав’ярні, ніж Дрезден і деякі інші німецькі міста такої ж величини”. А порівнювати він мав із чим, бо об’їздив пів-Європи.
Найпопулярнішими кав’ярнями Львова того часу були ”Пекло”, ”Під прекрасною Геленою” та ”Під жовтим простирадлом”, власник якої, паралізований, зустрічав гостей посеред зали, лежачи на більярдному столі, вкритий простирадлом сумнівної чистоти. Кав’ярню ”Пекло” на вул. Краківській нібито назвали так, бо підлогу танцювальної зали, наче велетенську пательню, підігрівали знизу вогнищем.
”Кав’ярня була схожа на коридор, головою якого був буфет, наїжачений пляшками, а хвіст шелестів плахтами газет та яскравими ілюстраціями першої сторінки гумористичних часописів, — оповідав історик Францішек Яворський. — У пообідню пору, незважаючи на переповнення, панувала там мертва тиша. Усі гості були занурені в газети”. Згодом до ”Пекла” почали вчащати пияки й волоцюги. Тож про спокій уже годі було мріяти.
”Неодноразово літали там склянки, не раз можна було почути гучні ляпаси при залагодженні ”гонорових” справ, — писав далі Яворський. — Не один відвідувач з спресованим циліндром і перекривленим хребтом вилітав під акомпанемент копняків. На жаргоні це називалося ”викидання гостя”. ”Пекло” стало млинком для ребер і кісток своїх клієнтів, ”консерваторією” для захриплих пияцьких співів, що не раз лякали спокійного перехожого з вулиці Краківської”.
Журналіст Йозеф Майєн запевняв, що поза кав’ярнями не написав ані слова. А статтю ”Балачки про львівські кав’ярні”, опубліковану влітку 1934 року, створив у кнайпі ”Рома” за третім столиком ліворуч.
Майєн нарахував у Львові 16 кав’ярень. Населення міста тоді складало 300 тис. осіб. Тобто, на один заклад припадало майже 20 тис. львів’ян. Усі кав’ярні ділив на два типи — варшавський і віденський. У перші ходили товариством. Віденські, навпаки, вважали кав’ярнями самітників. У варшавських стояли круглі столи, за які могло сісти чимало людей, у віденських — квадратні. За таким відвідувач почувався цілковитим господарем.
До кав’ярні ”Шкоцької” (”Шотландської”) сходилися професори розташованого поряд університету. Вона містилася в будинку, стилізованому під середньовічний замок, а інтер’єр прикрашали сцени з романів Вальтера Скотта. За кавою тут розв’язували задачі, а відповіді записували на мармурових столиках. Дружина математика Стефана Банаха, аби той не псував меблів, купила зошита для задач і передала його офіціантам.
Подібне:
П’ять найвідоміших ресторацій давнього Львова
