В Галичині перші корчми з’являлися ще в XI ст. неподалік торгових площ, мостів і бродів через ріки, що було зв’язане зі збиранням у них мита.
А з XIII ст. корчми поширилися і на селах, тут зустрічалися зі знайомими, купували сіль та ремісничі виробу влаштовували танці й весілля. Спочатку подавали в корчмах мед і пиво, рідше вино, а горілку щойно з XVII ст., а також просту їжу, яку готувала жінка корчмаря.
А в 1387 році райці постановили, що ніхто не має права шинкувати вином поза підвалами Ратуші, де місто лише має право шинкувати. Але на Підзамчі за мурами міста діяли свої закони, і саме там з’явилася перша корчма «Брага».
Незабаром корчем відкрилося стільки, що в 1509 році король, побувавши у Львові, вирішив якось урегулювати процес і заборонив корчми на краківському передмісті.
Корчма завше належала дідичеві разом із пов’язаним з нею правом вишинку. Однак сам він тим правом ніколи не користався, а орендував зазвичай так званому орендаторові, який, порядкуючи в корчмі протягом кількох поколінь, перетворювався на дуже поважну особу в селі. Поволі він опановував усю дрібну сільську торгівлю, скуповував яйця, курей, масло, а натомість торгував горілкою, пивом і тютюном, надаючи дрібні, але небезпечні, шалено зростаючі кредити.
Корчми будувалися з дерева, але часто стіни випліталися наспіх з тичок, обліплювалися глиною, а на зиму обкладалися снопами. За дах правила солом’яна стріха, яка на старість сивіла й обростала мохом. Тьмяне світло до корчми ледве проникало з-за маленьких задимлених віконець. Поруч конче мусила бути стайня, а ще верба.
Що було незмінним у корчмі — то горілка і сіль. Це те, чого ніколи й ніде не могло забракнути о будь-якій порі дня і ночі. В корчмах, особливо приміських, подорожній рідко міг дістати щось до їжі, але трунки були значно таньші, як у місті, бо не обкладалися податками. Лише в деяких можна було замовити сметану, масло, хліб, розсіл з телятини і ту ж телятину з бурячками, ліниві пироги та селедці.
Все, що можна вибрати на закуску, виднілося за вітриною на шинквасі: мариновані оселедчики з цибулькою, тоненькі печені ковбаски, залиті смальцем, яєчка з часником і кропиком, канапки з ковбасою, шпондерком, шкварками чи салом. До пива—кварті, маленькі округлі сирки зі специфічним запашком, який долинав навіть з-під скляного кльоша. Поруч височіло кілька великих слоїків з маринованими оселедцями, квашеними огірками, яблуками і капустою. Але тут мова про шинки вищого рангу, бо траплялися такі забігайлівки, які обмежувалися закускою до мінімуму.
Кожен шинок складався з двох кімнат. У першій ніхто надовго не засиджувався. Тут пили, закушували і хутенько ушивалися. Зате друга кімната мала мовби характер клубу. Тут уже ніхто не квапився нікуди, гості вигідно всідалися і гальба по гальбі цмулили пиво. Посеред цієї кімнати пишався своєю по-важністю великий зелений більярд. Шинкар нотував на круглих картонних підставках для гальб, хто скільки випив, аби пияк міг мати перед очима суму. Платилося завше тільки перед тим, як хтось відходив.
Гамірне тло шинку складалося з більярдових ударів, постукування доміна, траскання карт, бздикання і хурчання старого розхнябленого шафограю або гри на гармошці, а ще тут гули голоси десятків людей, що деколи зривалися на пісню, коли музика починав грати якусь відому мельодію штаєрка чи вальсу.
У міжвоєнний період кількість шинків значно змаліла, але не тому що закрилися, а тому, що переродилися. Таким чином на місці шинків почали з’являтися ресторації, які фактично нічим від колишнього шинку не відрізнялися. Сталими клієнтами цих «ресторацій» і далі були найбідніші верстви населення, які приходили сюди на пиво й горілку зі смаженою ковбасою.
За матеріалами книги Ю. Винничука “Таємниці львівської горілки”
