Атляс

пл. Ринок, 45
Ресторан “Атляс” пропонує сніданки, обіди, десерти. Wi-Fi.
Сучасний власник будинку відновив усі зали: сірий, білий, зелений, бочковий, центральний та королівський. На стінах ресторації висять шаржі, виконані Казимиром Сіхульським. Над входом до однієї зали напис польською мовою: “сметанувка”, “атлясувка”. Це були найпопулярніші алкогольні напої у давні часи. У кутку дальної зали знаходиться скульптура старої пані. Вона сидить біля вбиральні. Зверху напис “Пан Едзьо”. Колишній власник кнайпи Едуард Терлецький (є тут і його портрет) дозволяв всім за символічну плату заходити до свого туалету. У Львові досі інколи можна почути “Йду до пана Едзя”. Раніше у давньому “Атлясі” біля кьозету сиділа старенька бабця, бідно вбрана, у старій подертій спідниці. Всі, хто йшов до туалету, давали їй пожертву. Людей було багато, бо в ті часина площі Ринок був базар. Це була скрита плата за вбиральню.
Оригінальна бочкова зала. У ній можна посидіти за кухлем пива на справжніх бочках. Кажуть, що раніше кухлі кріпили до стіни. Ввечері тут запалюють свічки. У центральному залі, де стоїть барна стійка, знаходиться автентична шафа. У ній зберігається меню “Атляса” від 1939 року (на ньому схема, як добратись до кнайпи з вокзалу). Є тут бронзовий сифон длдя води, старий градусник. Відомі фрески “Атляса” поки не відреставровані. У королівській залі на стінах картини, цікаві столики, шкіряні крісла. На стелі балки з візерунками. Тут висять портрети королів та лицарів до епохи правління Рюриковичів.
Біля входу до ресторації – дерев’яний кінь. У 18 ст. на площі Ринок стояв металевий кінь. ВІдвідувачі “Атляса” напідпитку часто вилазили на нього. Хто не хотів злазити з коня добровільно, збивали водою під тиском.
У міжвоєнний період ресторація “Атляс”, що містилася на площі Ринок, 45, вважалась справжнім Парнасом мистецького Львова
Щодо назви кнайпи, то вона існувала ще з вісімдесятих років XIX віку і не мала нічого спільного з міфічним титаном. Справа в тому що першим власником кнайпи був знаменитии виробник горілки М. Атлясс, який уславився чудовою “сметанковою ( вершковою ) горілкою.
Сюди сходилися стежки всіх найвидатніших особистостей Львова, а це, в свою чергу, притягувало і гостей з інших міст. Бажання поспілкуватися з письменниками, журналістами, художниками, акторами виявляли і грошові мішки — нафтові підприємці, банкіри, поміщики, графи та князі. Тут за одним столом сиділи видатні поети і невдахи- графомани, бунтівливі студенти і комісари поліції, священики і революціонери, чиновники і вар’яти, професори та генерали. Але тут не тільки їли, пили та спілкувались. Тут відбувалися концерти, літературні вечори, презентації нових картин, нових ролей.У міжвоєнний час кнайпою керував його зять – Едзьо Тарлецький, який і зробив її найпопулярнішою у Львові, та, мабуть, у цілій Польщі. Коли прийшли більшовики, він залишився у своєму, але вже державному ресторані керівником “Ресторану Опери і Балету”. Після війни був керівником військової їдальні в Лодзі, декілька років керував рестораном у Домі Ветератів на рю Лежендр у Парижі. Пізніше переїхав до Австралії. Важко працював на пральні. Останні роки пенсіонер Едзьо проживав одиноко. Часто згадував Львів і свою кнайпу.

Кав’ярня працювала цілодобово. Найстійкіші її завсідники навіть влаштовували 70-годинні марафони – пили та їли без перерви, адже саме «Атляс» славився на весь Львів найсмачнішою кухнею та добірними напоями, переважно власного виробництва. Найпопулярнішою із горілок тут була «Немувка», названа так на честь львівського поета Генріха Збежовського – Нема.
В «Атлясі» було кілька залів: «Білий», «Зелений», «Сірий», «Мистецький». Та, мабуть, найоригінальнішим був «Бочковий» – він славився діжками, на яких сиділи відвідувачі, та кухлями, прикутими ланцюгами. Була у кав’ярні і маленька кімната, до якої доступ мала тільки обрана артистична богема Львова.
Стіни кнайпи прикрашали не тільки картини майстрів, а й карикатури та вірші відвідувачів. Хто хотів залишити запис на згадку про відвідини «Атлясу» більш традиційним способом, міг це зробити у спеціальній книзі. «Є два способи пити горілку – один з закускою, інший – без», – написав відомий польський актор Стефан Ярач. А знаний у Європі співак Ян Кепура зізнався: «Хоч ніколи не п’ю – тут завжди п’яний Львовом».
У 20-30-х роках минулого століття «Атляс» притягував абсолютно різні верстви населення: артистів, літераторів, генералів, професорів, студентів. Хто не міг дозволити собі повноцінний обід (а кнайпа була недешевою), задовольнявся тарілкою супу, але «Атлясу» не зраджував.
Для завсідників у кав’ярні були не тільки смачна їжа, затишна атмосфера, добірне товариство, а й жартівливі правила:

  • тарілки, склянки та стільці не можна використовувати, як аргументи до своїх політичних і релігійних переконань
  • гості не можуть забирати додому ножі та виделки, а якщо й братимуть, то не більше однієї пари на місяць
  • не можна пити менше одного малого пива та більше 49 великих
  • певна кількість випитого дозволяє вимагати від господаря безкоштовної доставки гостя додому
  • якщо гість перебуває у закладі протягом години, фірма відповідає за його зуби, капелюх, портфель, паличку, і, якщо це можливо, за коханку
  • знервований гість має право побити господаря (у межах легкого тілесного пошкодження), при цьому господар не має права на захист чи реванш
  • у випадку поганого обслуговування прохання до гостей бути терпеливими, чекати, їсти, пити, залишити кафе без скандалу та оплати

За матеріалами книги Ю.Винничука “Кнайпи Львова”