Львівські винарні

Кому не подобались ані львівська кава, ані львівські солодощі, той шукав щастя у винарнях, вибір яких у місті Лева був досить солідним. Вже в XVI-му сторіччі у хроніках згадувались славні львівські винарні, а найвідомішою була винарня відомого мецената, члена та добродія Ставропігії – Костянтина Корнякта, який завдяки одруженню із шляхтянкою українського походження Анною Дідушицькою отримав шляхетство.

За походженням грек – з міста Кандія, що на острові Крит – Костянтин Корнякт розбагатів на оренді митниць в Галичині та на торгівлі рибою й іншими товарами, а, в основному, вином. Містилася та винарня у кам’яниці Корнякта на площі Ринок. Вже із двору запрошував до винарні зелений вінок, який коливався над вхідною до будинку брамою.

До просторої зали зі склепінням вели масивні дубові двері. Тут, під чотирма каганцями, що були прикріплені масивними гаками до стелі, від ранку до вечора співали та забавлялися.

А сходилися сюди різні поважні особи, яким дзбанок вина давав змогу весело провести час. Під час ярмарків вчащали сюди й купці з близьких та далеких чужоземних держав, і тоді тут лунали екзотичні мови, яких годі було почути за інших обставин.

Часто власне тут, за дубовими столами, вони й закінчували свій торг, заливаючи вином втомлені ярмарковим галайканням горлянки та міцно впиваючись. Разом з цим, винарня була й чудовим місцем для укладення важливих торгівельних угод, адже схмеліла компанія створювала атмосферу, сприятливу для відвертих та чесних товариських розмов.

Подавала вино гостям струнка грекиня Софія. А оскільки вина Корнякт закупляв із різних куточків світу, то могли вони задовольнити найвибагливіші смаки гурманів: і кіпрські, і грецькі, і кримські, і італійські, і угорські, і волоські, і навіть французькі.

З роками кам’яниця Корнякта кілька разів міняла власників. У 1908 році її купило місто та заснувало тут музей. У залі, яку і досі звуть “корняктівською залею”, почали проводити наукові засідання.

На вул. Руській, 4, де тепер стильне кафе “Манускрипт”, з давніх пір торгували винами з Кіпру, Греції, Румунії і Болгарії. До цієї винарні вчащали заморські купці.

Згодом справжньою атракцією закладу став міф про привид першого власника, який, мовляв, полюбляв торохтіти бочками у підвалах. Студенти тут нерідко билися об заклад – хто з них насмілиться перебутиу закладі всю ніч.

Значний розвиток винарень почався за австрійських часів, коли імпортери угорських, французьких, італійських вин заснували у місті фірми, які проіснували аж до 1939 р.

Зокрема, спілка хорватів Дідоліч і Прпіч рекламувала у своєму закладі на вул. Чарнецького, 3 (тепер – вул. Винниченка) вина із Далмації.

Як згадував Юзеф Віттлін: “І знову вдихаю шляхетний аромат далматинських вин в крамниці фірми “Дідоліч і Прпіч”, дідолилося там і прпіло злотоперу златарицю і мріялося про сонячний Дубровник”. Сьогодні у будинку по Винниченка, 3 – не менш відома для сучасних львів’ян ресторація “Панська чарка”.

Популярністю користувались також дві винарні родини Штадтмюллерів винарні – на площі Домініканській, 2 (тепер площа Музейна, 2, інша адреса – Вірменська, 35, де зараз культурно-мистецький центр “Дзиґа”) і на площі Ринок, 34, де, крім вин, пропонували медовуху і добре пиво.

На площі Ринок в кам’яниці Авенштоків винарня існувала з 1847 р. Тут у залі на другому поверсі, куди вели кручені сходи, були розставлені тяжкі дубові столи у формі підкови, а на охочих поспівати чекало фортепіано. Сюди вчащала досить заможна міська богема.
Цікава історія цих закладів пов’язана із Денисом Сембратовичем – відомим громадським та культурним діячем рубежу XIX–XX ст. Коли він почав видавати ілюстрований журнал “Руська Хата”, де крім поетичних творів т. зв. “модерністів” (зокрема, літературного угрупування “Молода муза”) публікувались й наукові розвідки, огляди політичного життя на західноукраїнських землях та новини, то розраховувався зі співпрацівниками та авторами видання вином і гуляшем у винарні Штадтмюллера, де він брав випивку та закуску у кредит. Так-от – незабаром журнал припинив своє існування і Сембратович так ніколи й не розрахувався зі Штадтмюллером, але той йому борг вибачив.

Колоритними були ще декілька винних закладів у Львові. Популярною була винарня на вул. Карла Людвіка, 21 (тепер – проспект Свободи), де місцевий власник Зигмунт Зенґут рекламував румунські вина.

На вул. Собєського, 32 (тепер – Братів Рогатинців) перед Першою світовою війною було відкрито в підвалах винарню “Під Старою Баштою”, там, де зараз розміщений заклад“Під Вежею”.

А на вулиці Кохановського, 6 (тепер – К. Левицького) була відомою винарня Анни Нейпауер, яка рекламувала свій заклад власними напоями, особливо токайськими винами.

Але незабаром винарні перетворилися на крамниці вин, бо давня австрійська традиція вступати на чарочку вина відмерла досить швидко. Відтак, львівська традиція піти “на вино”, здавалось би, відійшла у небуття