Спогади про давні львівські кнайпи

Ігнацій Коморовський, книга “Альбом львівський” (1862): “Каварня була тілько одна трохи ліпшого гатунку на Валах. Оберії (таверни) брудні. Влітку – порожні, взимку – переповнені. Їжа менш ніж середня, але дуже дешева. Цукерень було пять на ціле місто, крамниць багато і досить пристойних, але без вітрин на вулицях. Танець був улюбленою розвагою, танцювалося по домах приватних, на публічних балях, у танцбудах, на редутах, пікніках, у садках і шинках. Грано в карти, як завше і всюди, – по домах приватних. ”


21 червня 1855 року під час своїх других відвідин Високого Замку цісар Франц-Йосиф у супроводі архикнязя Людвіка і численного почту на запрошення міської влади завітав до кавярні із штучною печерою, яку стерегли два леви із старої ратуші. Попиваючи чай, він замріяно любувався святковою ілюмінацією та феєрверками на його честь.


У 1848 році “Газета Львівська” помістила таке розпорядження головнокомандувача військових сил в Галичині генерала Гаммерштайна: “Дійшло до мого відома, що чимало мешканців Львова дозволяють собі в шинках, каварнях та інших публічних місцях вести зухвалі та обурливі розмови щодо австрійського уряду з огляду на дію в місті стану облоги”.


Німецький мандрівник Коль у 1841 р. дивувався з великої кількості кавярень і цукерень, що існували ві Львові, і твердив, що Львів має кращі й елегантніші каварні, ніж його рідний Дрезден чи інше місто такої ж величини. Найкращою каварнею він вважав заклад Вольфа, який складався з кільканадцяти сальонів, переповнених відвідувачами у будь-яку пору дня чи ночі. А ще він відмітив певну особливість львівських кнайп. Незважаючи на те, що там сиділа публіка вбрана на французький чи німецький манір, на кнайпових шильдах зазвичай красувалися шляхтичі в кунтушах і з горнятвом кави в правиці.


Довідник 1906 року налічує у Львові 25 каварень, а у 1911 р. їх уже 46. Більшість з них мала своє власне , неповторне обличчя і свій стиль, але на початку віку ще вважалися за люксус, який могли собі дозволити не всі.


“У каварняних сутінках достоту живуть цілі групи людей, які творять характерне і специфічне середовище, спрагле на подих Європи, що віє з газетних плахт, спрагле на плітки великого міста, а передусім яскравого життя на хвилях тремтливого світла, в арабесках диму, серед перегуків кельнерів” – писав у 1910 р. один з перших оспівувачів каварняного побуту Франц Яворський.


“Каварня, – писав Петро Карманський, – це винахід ХІХ ст., винахід тих часів, коли міське життя стало терпіти від розстрою нервів і коли люди збідніли, тобто втратили змогу сходитися в дорогих пивних і винарнях, на що можуть собі дозволити хіба біржовики і емерити”.

“Українські письменники попередніх поколінь навіть не уявляли собі, що можна думати і писати у каварні, хоч першу каварню в Европі відкрив таки їх земляк Кульчицький, – писав у газеті “Назустріч” Михайло Рудницький. – Для доби модернізму нерівномірне життя поза хатою мало силу привабливої екзотики.


Відомо, що С. Людкевич пів свого життя провів у каварні, де находив найкращі свої мельодії. Хоч не раз гриз він пальці із злости, слухаючи каварняної оркестри, але коли втікав з каварні, то дорога його вела тільки до другої каварні.


Гнат Хоткевич під час свого недовгого побуту у Львові волів грати на струнах каварні, ніж на своїй бандурі.