До війни Львів мав свою богему, дуже чітко структуровану і неймовірно цікаву. Її захопливе життя і її кнайпи описали Петро Карманський, Остап Тарнавський, Роман Купчинський, Едвард Козак. Францішек Яворський, Мар’ян Тировіч, Анджей Хцюк, Станіслав Лям, Юзеф Майєн та багато інших. Усі їхні свідчення я зібрав був у «Кнайпах Львова».

 

У повоєнних роках каварень не було, їх замінювали «Чайні», в яких було все крім чаю. Станіслав Людкевич ходив за звичкою на каву до «Інтуриста». У 1960-тих роках відкрилася перша каварня на Дорошенка, а незабаром друга на площі Міцкевича. Цю останню прозвали в народі «Телевізором» через великі просторі вітрини. До «Телевізора» вчащали відомі митці – Анатоль Кос-Анатольський, Ростислав Братунь, Роман Іваничук, Любомир Медвідь, Роман Безпалків, Любомир Медвідь, Богдан Стельмах, Володимир Яворівський, Микола Петренко і багато інших.

 

Тарас Мигаль облюбував бар «Під вежею», там його уже знав весь персонал, і обслуговували без черги, хоч він зазвичай приходив з усім своїм. Тому до нього горнулися й інші бухарі.

 

Кнайпа на Валовій у народі називалася «Сільрада», там за ширмою, де було тільки два столики, засідали «свої» – письменники та журналісти. Іван Гущак розповідав, як вперше проник за ширму. Завів його до тієї забігайлівки вуйко, який був шевцем і добре заробляв, отже міг виставитися. За ширмою того разу сиділи Петро Козланюк, Тарас Мигаль, головний редактор «Жовтня» Юрій Мельничук, який шпарив памфлети проти націоналістів, і група графоманів – відповідальний секретар журналу Петро Інгульський, головний редактор газети «Львовская правда» Тиміш Одудько та поет Микола Романченко. Для юного Гущака це були стовпи літератури. Якщо за ширмою засідав Козланюк, то зайти туди можна було тільки з його дозволу. Але Козланюк якраз вуйка-шевця добре знав.

 

Тарас Мигаль у цій кнайпі мав свій рахунок. Міг не платити відразу, а щойно після отримання платні. Міг також приносити горілку з собою, а в незмінній течці завше лежав шмат ковбаси чи сала, редька, хліб і цибуля. Власне сам Мигаль і вигадав назву «Сільрада», щоб збити з пантелику кагебістів, домовляючись телефоном з кимось на зустріч.

 

Мигаль був колоритним пияком. У 1949-му після вбивства Галана, коли Галичиною прокотилася хвиля арештів, до нього в редакцію прийшов молодий кагебіст і попросив піти з ним. Тарас відразу здогадався, що вже не повернеться. Тому дорогою запросив кагебіста до першої-ліпшої кнайпи, бо, мовляв, ще не обідав. Правда, та перша-ліпша кнайпа на розі Валової і Сербської виглядала, як підпільний заклад, бо двері і вивіска ховалися за сувоями густого плющу. Там Мигаль і пригостив кагебіста горілкою та канапками. Відтак пішли на флячки на Дорошенка, потім на пиво на Краківській, далі вже кагебіст ніс портфель Мигаля. Їхня мандрівка кнайпами завершилася пізно увечері. Тарас пропонував кагебістові піти до нього на ночівлю, але той, запевнивши письменника у своїй великій до нього повазі, все ж привів у КГБ і здав під розписку. На цілих шість років.

 

У романі «Вогонь і чад» Мигаль описав приїзд Гітлера до Львова. Коли в товаристві письменників у «Сільраді» хтось засумнівався в такому факті, Тарас, уже підхмелений, ляпнув, що він на свої очі бачив Гітлера і вітався з ним за руку. Наступного дня його викликали в обком, де він пояснив, що то був жарт.

 

Цікаво, що «Сільрада» приймала і поважних гостей зі столиці. Сюди львівські письменники водили просто з вокзалу і Михайла Стельмаха, і Миколу Вінграновського, і Євгена Гуцала, і різних заїжджих графоманів.

 

Іван Гущак ніколи не мав грошей на випивку, але завжди знаходив когось, хто міг би поставити. Не задурно, ні, а за честь познайомити з якимсь приїжджим класиком. Того разу вибір упав на талановитого новеліста Павла Федюка, який саме повернувся з заробітків на Сибіру. Гущак сказав, що може познайомити його з Миколою Вінграновським, якщо він купить випивку і закуску. Павло купив. Дорогою вони перестріли мене й потягнули з собою. Посидівши з годину у «Сільраді», вирішили, що цього замало. Микола Вінграновський, який мав також і львівське помешкання, запросив усю компанію до себе. Дорогою Павло знову накупив різного вгощення. А вдома у Вінграновського просто з порогу почав читати вірші. Вірші не сподобалися, і Микола закричав: «Геть, графомане, з хати!» Ледве вдалося його укоськати. Павло згодом спився і рано помер.

 

Козланюк завше головував на всіх посиденьках у «Сільраді» і його думка була вирішальною. Тому коли Василь Колодій при бесіді Козланюка й Мельничука вставив якесь маленьке уточнення, то заходити йому за ширму тривалий час було заборонено. Ніхто не мав права втручатися в розмову чи перебивати Папу Козланюка. І щойно коли Колодій став редактором книжки Козланюка, над ним змилосердилися.

 

Всередині 60-тих до «Сільради» вчащали письменники Роман Іваничук, якого по смерті Козланюка стали теж називати Папою, Дмитро Герасимчук, Роман Кудлик, Богдан Стельмах, Володимир Яворівський, Ростислав Самбук, композитор Богдан Янівський, актори Федір Стригун, Юрій Брилинський, ба навіть компартійні чиновники

 

Згодом, коли ту ширму зняли, письменники перекочували до кнайпи навпроти галицького базару. Ця забігайлівка була цінна тим, що відкривалася о сьомій ранку, і вже перед сьомою чекали на відкриття спраглі відвідувачі. Тому й прозивалася «Утро нашей родіни».

 

Актори й письменники учащали до «Комарика» в підвалі театру імені Заньковецької, куди можна було і з собою принести, і дешево з-під поли в буфеті купити. А головне, що пити тут можна було до ранку. Тут літератори часто обговорювали свої твори. А коли хотіли почути думку Дмитра Герасимчука, то спочатку мусили купити горілку. Художник Роман Безпалків, на прізвисько Адмірал (завдяки річковим мандрам), висловлював свою думку безкоштовно і завше фахово, бо розумівся не лише на мистецтві, а й на літературі.

 

В «Комарику» любив посидіти Володимир Івасюк. Тут мене з ним і познайомив Григорій Чубай, який знав усіх у театрі, бо якийсь час працював освітлювачем, як і Микола Рябчук. Івасюк просиджував тут у товаристві дівчат, до яких інші завсідники ставилися з холодком. «Ноги, як сірники, нічого жіночого ні спереду, ні ззаду – дупа, як зубець частику», – сміявся Богдан Ступка. Але Івасюк не зважав і завжди радо ставив усім підряд, а особливо тим дівчатам. Іван Гущак розповідав, що намагався його познайомити з набагато вродливішими кралями, але марно.

 

Перерахувати усіх акторів, музикантів і письменників, які бували в «Комарику» зайве, бо практично там бували усі. В тому числі і кияни, і білоруські письменники, і москвичі. Назву бодай Павличка, Гончара і Загребельного.

 

Щоразу, коли тут зависав Євген Гуцало, а це могло тривати кілька днів, Роман Безпалків декламував його ранній вірш під хоровий регіт:

 

І знов мені дитинство пригадалось

З багаттями в осінній далині.

Ми спіднички дівчатам піддирали

І цілувались з ними в буряні.

Женитись я хотів на бабі Галі…

 

Тут уже регіт не давав дочитати далі.

 

«Комарик» і зараз існує й радо гостить богему. Головне, що тут завжди всі свої і просто неможливо просидіти самітником навіть кілька хвилин.

Published by admin