Львівське передмістя і саме місто вживали понад два десят¬ки різноманітних словечок, якими заміняли слово «горілка».
Її називали ласкаво «душка», «кропелька», «мікстура», насмІшливо — «бербелюка», «дерделкжа», «дриндилиха», «хляпа», «цьмага», «цьмагуля», «цьмагунця», «гара», «чистьоха», «шрубка». Оскіль¬ки горілка не раз була причиною бешкетів і бійок, називали її «галябурда”. Горілку не надто порядну титулували «сивухою», «шпагатівкою» чи «сліпухою». А вже ліпші гатунки — «кунтушівкою» (адже кунтуші вдягали пани, котрі пили щось ліпше), «сабашівкою» (себто святковою). Злодії пили «кіру». Міцну горілку називали «рашпля», бо дерла в горлі, мов рашпіль (терпуг).
В пізніші часи з’явився міцний чистий спирт, «шпірітус». Для новачків демонстрували уроки пиття спирту, бо недосвідчений міг і горлянку попекти. Чистий спирт міцністю 97% називали «бунгу». Львівські лікарі приписували чарку «бунгу» від застуди й високої температури. Господині перед тим, як смажити трускавки, вмочували їх в «бунгу».
А пили горілку у Львові не тільки келишками та чарками. В рух ішли «ампула», «ангелька», «стопка», «сотка», «шалапутка», «фіфка», «штампа», «муштардівка», «боцянка», «букс», «мірочка», «лямпка». У час російсько-японської війни, коли увесь Львів уболівав за Японію, чарочку називали також «мікадко», на честь японського мікадо. А маленьку скляночку на 100-125 грамів називали «літераткою», хоча і не мала нічого спільного з літературою. Більший келишок називався «бернардином», а дерев’яна чарка — «бандуркою».
А проте не всім підходила така мірка як літератка. У касині «Коло Літературно-Мистецьке», яке з 1880-х містилося на площі Марійській, 9, на сніданок подавали горілку власне в літератках і вудженину.
Терміни для пиття були теж вишукані: дудлити, жльокати, гольгати, глитати, кропнути, ликати, махнути, замочити морду, пальнути, смикнути, стрілити, хляти, хляпнути, цмулити, хлебтати, хлюснути, шарнути, шльопати, шмальнути, бухати, міряти, захляпати мазак, давати до носа, давати до вівату.
Коли запрошувалося випити, то казали «хідімо залити за крават», або «шось си кропнем». А батяри запрошували «ликнути штаган гари» або «на ланцюжик». Тут малося на увазі дешеві личаківські та замарстинівські шинки, в яких горілку пили з бляшаних кубків, примоцованих ланцюжком до столу. Це, щоб гарячі голови в запалі дискусії не повибивали собі зуби.
П’яного називали ликачем, квартопиєм, зацьмаканим, кірусом або казали «п’яний як канона».
Пляшку львів’яни називали «фляшкою», чвертку—і «чверткою», і «кватиркою», а зовсім маленьку пляшечку, що вмістом була з «літератку» називали «бенькартом» або «батяром». А всі разом ці пляшки носили назву «монопольки» від фірми, яка завідувала продукцією і дистрибуцією польської горілки — Польський Монополь Спиртовий.
За матеріалами книги Ю.Винничука “Таємниці львівської горілки”
