На початку ХХ ст. кав’ярні вважалися “люксою”, що могли собі дозволити далеко не всі. Та і заклади в ті часи були, радше, для людей інтересів, приїжджих, сфер вищих урядників, акторів і журналістів.
Саме з цукерень почала свій переможний хід кава на завоювання львівської публіки. Літній павільйон цукерні Вольфа став збірним пунктом золотої молоді, сюди радо приходили великосвітські кралі. Натомість дерев’яні каварні облюбували для себе повії, які своїм строкатим гардеробом шокували австріяків.
В період Першої світової війни каварні і ресторації Львова переживали неспокійні часи. Кава без цукру стала звичним явищем. Його подавали тільки за талонами. Дефіцит був настільки суттєвим, що влада вирішила взагалі не подавати цукру у кав’ярнях, аби запобігти спекуляції. Та приносити його зі собою дозволяли.
Коли 12 серпня 1920 року в ресторації готелю “Брюлловський” відвідувачеві подали подвійну порцію цукру, що суперечило розпорядженню міністерства, адміністрацію каварні покарали на 20 марок. У той час дефіцитом була й цитрина, тож у газетах радили використовувати до чаю замість неї… румбарбар.